твір на тему інтимна лірика лесі українки

Леся Українка. Коли дивлюсь глибоко в любі очі, в душі цвітуть якісь квітки урочі, в душі квітки і зорі золотії, а на устах слова, але не тії, усе не ті, що мріються мені, коли вночі лежу я у півсні. Либонь, тих слів немає в жодній мові, та цілий світ живе у кожнім слова, і плачу я й сміюсь, тремчу і млію, та вголос слів тих вимовить не вмію. Якби мені достати струн живих, якби той хист мені, щоб грать на них, потужну пісню я б на струнах грала, нехай би скарби всі вона зібрала, ті скарби, що лежать в душі на дні, ті скарби, що й для мене таємні, та мріється, що так вони коштовні, як ті слова, що вголос невимовні. Якби я всіми барвами владала, то я б на барву барву накладала і малювала б щирим самоцвітом, отак, як сонечко пречисте літом, домовили б пророчистії руки, чого домовить не здолали гуки. І знав би ти, що є в душі моїй. Ох, барв, і струн, і слів бракує їй. І те, що в ній цвіте весною таємною, либонь, умре, загине враз зо мною. . Я не кохала?

Ні, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє! Кохання – як вода – плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. де пал – воно кипить, а стріне холод – стає, мов камінь. От моє кохання! А те твоє – солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вітру, під ноги стелиться. Зостріне іскру, згорить, не борючись, а потім з нього лишиться чорний згар та сивий попіл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить і кисне, як солома, в воді холодній марної досади, під пізними дощами каяття. ("Лісова пісня") В країну смутку вітерець прилине І принесе мені луну розмови Від мого дуба любого з діброви,- І спогад любих літ повік не згине. Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати. Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені, В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати; Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється, Дивлюся на тебе й не можу одвести очей, І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей. Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу, І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні… Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, – Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні. Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе! Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає. Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти, Так міцно, щільно, і закрить од світа, Я не боюсь тобі життя одняти, Ти будеш, мов руїна, листом вкрита. Плющ їй дає життя, він обіймає, Боронить від негоди стіну голу, Але й руїна стало так тримає Товариша, аби не впав додолу. Їм добре так удвох, – як нам з тобою, – А прийде час розсипатись руїні, – Нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі Пораненим, пошарпаним, без сили Чи з розпачу повитись на тополі І статися для неї гірш могили?

твір на тему інтимна лірика лесі українки